Виноградов Геннадій Миколайович. Україна в період незалежності (лекція)

Виноградов Геннадій Миколайович. Україна в період незалежності (лекція)

Абсолютно нічого не робиться для підтримки науки та культури.

            Росія завдяки ресурсам може і лінуватися, а Україна не може собі дозволити „барське нахабство”, яке Росія може дозволити.

Не було збережено потенціал радянської доби, він не зберігся протягом незалежності, шанси втрачено назавжди. Стартова позиція України була однією з найкращих (серед пострадянських країн).

Якщо говорити про період до президентства Ющенка, стиль керівництва Леоніда Даниловича Кучми підходив найкраще. Справа в тому, що Україна не настільки багата країна. Політичне життя сучасного типу було відсутнє. Стабільно сплачувалася зарплатня. Почалося критикування. Не було безкінечних чвар, Верховна Рада регулярно і спокійно працювала.

Наша влада повинна демонструвати ідеальні приклади чесності, порядності, дисципліни. Хто ти такий, щоб нас повчати, як жити?!

За часів Кучми бруду не було, не було лайок і чернухи.

Ознаки демократичності з’явилися за Ющенка. Мільярди на імітацію демократії не можна витрачати; необхідно вкладати гроші в освіту, науку, медицину. Гроші уж точно не на Євро-2012 та всілякі шоу треба витрачати. Без цього можна залишитися нормальною країною, розумно витрачаючи гроші!

Україна декларує позаблоковий статус. З одного боку, це привабливо виглядає: свідчення самостійності, незалежності тощо.

До України ставляться як до юнака: „Нехай хохли побавляться незалежністю”. Росія може запросто знайти важелі впливу на західного сусіда. Російська Федерація навіть може собі дозволити дешево скуповувати наші підприємства. Росія не сприймає Україну як рівноправного партнера. З Російською Федерацію дискутувати ніхто не буде.

Спроби євроінтеграції України дивні з точок зору практиків і теоретиків. Євроінтеграція потрібна олігархам, щоб було легше контролювати свої рахунки у європейських банках.

Система освіти – надто забюрократизована пародія на Болонську систему. 
Зовнішній антураж, доведений до абсурду, означає європейськість?

Ненормально, коли людина у своїй державі працює не у першу чергу робочого дня, розраховуючи на винагороду, а оскільки це її обов’язок.

Європейці до нестями патріоти своїх країн, у них є чим пишатися. Без цього нормальна країна не існуватиме.

Якби всі відносини між людьми були комерціалізовані, то це означало би повний занепад. Владою практично нічого не зроблено [для запобігання подібному].

Яка українська національна революція у 17 ст., якщо не було нації? Зараз, у 2012 році, чи достатньо підстав говорити про існування української нації? Поняття „нація” не зводиться до того, хто якою мовою розмовляє. У Європі існуючі нації – це система цінностей, які об’єднують більшість населення під певними гаслами. Що зараз об’єднує українців? Які гасла? Національних ідеалів немає. Не стільки це жахливо; печальніше, що періодично прірви між різними баченнями поглиблюються (замість зменшення протиріч). Постійно шукають непорозумінь і риють, риють, риють. Це ознака слабкості держави, відсутності мобілізуючих елементів. Все відбувається на рівні імітування та обману. Ми знаємо, що нас дурять; вони знають, що нас дурять.

У будь-якій нормальній європейській країні з’являються публікації, журналістські розслідування. За них видання несе повну відповідальність. Якщо хоча б натяк з’являється на те, що політик плагіатор – то він або іде у відставку або судиться за наклеп.

Політики наші, які бажають популярності, замовляють про себе статті, що вони альфа-самці. Ніякі повідомлення про відомих людей не відображаються на їхній діяльності. Все залишається, як є.

Коли громадяни України потрапляють у халепу за кордоном, на відміну від розвинених країн, які будуть врятовувати громадян, наша країна байдужа до своїх громадян.

Російськомовний стандарт культури. Можемо порадіти за росіян. Інші національні культури почали відставати, хоча у деякі моменти досягали чималих успіхів.

Українська естрадна культура у 1960-х рр. Українські гурти підтримувалися центром, їхні пісні ставали загальносоюзними хітами. Ціла низка пісень Івасюка, білоруський гурт „Пісняри” були на чолі хіт-парадів.

У 1970-х рр. Почали розкручуватися прибалтійські пісні.

Хрущов мав сентименти щодо України, Брежнєв також. Вони сприяли популяризації української культури.

З іншого боку, на рівні інтелектуальної культури за радянської доби україномовна аналогія російськомовній не була створена (не досягла популярності і насиченості), хоча наша культура не поступалася російським стандартам. Оця культура могла б мати перспективи, якби була свого часу підтримана; вона мала популярність хіба що у містах Західної України та серед інтелігенції Києва.

Радянський бюрократичний апарат меркне перед сучасним.